Річ Посполита

(XI – XIII століття)

Річ Посполита — латинською «республіка» перекладається  як «спільна справа». Це монархічна конфедерація, яка виникла внаслідок укладання Люблінської унії 1569 року між Великим Князівством Литовським, Руським і Жемайтійським та Королівством Польським. Однією з причин об’єднання вважається війна проти Московського царства.

До Республіки належали окремі князівства, правителі яких визнавали зверхність короля, а також цілі воєводства, що мали осібні права та вольності. Воєводства Волинське, Київське, Брацлавське і Чернігівське, зберегли за собою право уживати в судочинстві другий Литовський Статут, який інакше називали «Волинський». Офіційною мовою цих земель залишалася українська, яка тоді називалася «руська». На ній велося листування і судові справи.

За українськими воєводствами визнавалося право на збереження своєрідної соціальної структури, що найяскравіше проявилося в збереженні князівських титулів. Поруч із привілейованим соціальним станом – шляхтою, в українському суспільстві зберігалися групи напівпривілейованого населення – бояри, військові слуги, що невдовзі склали соціальну основу для набираючого силу козацтва. В Речі Посполитій співіснували русини-українці, поляки і литовці.

Важливу роль у державі відігравала знать, серед якої було багато руських князівських родів, найвідоміші з яких — Острозькі, Заславські, Четвертинські, Вишневецькі. Визначними діячами того періоду були також сеймові провідники української шляхти – Адам Кисіль та Лаврін Деревинський і церковні лідери – митрополити Йов Борецький і Петро Могила, зусиллями яких відновилася Київська Церква.

         У країні панувала шляхетська демократія, що забезпечувалася через виборність короля та вибори до представницьких та місцевих органів влади: сейму, сеймиків, судів. Набули зрілих форм традиції парламентаризму та самоврядування. Сотні українських міст і містечок здобули магдебурзьке право, що передбачало вирішення всіх внутрішніх справ міських громад керівництвом, обраним городянами.

Закономірно, що буремна доба соціальних і політичних трансформацій породила в тогочасній Україні ціле сузір’я яскравих постатей. Серед них – некоронований король Руси князь Василь-Костянтин Острозький, засновник Острозької академії та видавець Острозької Біблії; непереможні полководці – князь Андрій Іванович Вишневецький, якого сучасники називали «руським Сципіоном», та гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний; парламентські провідники української шляхти – Адам Кисіль та Лаврін Деревинський; церковні лідери – митрополити Йов Борецький і Петро Могила, зусиллями яких відновилася Київська Церква.

          Важливу роль у державі відігравала знать, серед якої було понад 20 русинських князівських родів. Найвідоміші з них — Острозькі та Вишневецькі.

Військо Речі посполитої складалося з шляхетського ополчення — посполитого рушення та постійних підрозділів, які утримували на доходи з королівських володінь. Однак цих військ не вистачало для охорони південних кордонів. Особливу роль у їх обороні відіграло українське козацтво.

Козацтво – важлива героїчна сторінка в історії українського народу. Козаки, як особлива військова сила, відомі від кінця  15 століття. Вони просувалися на південь, у степи вздовж Дніпра, де будували нові поселення і фортеці. Там козаки вступали на прикордонну службу, очолювану старостами. Найвідоміший з козацьких провідників початку 16 ст. - черкаський староста Остафій Дашкевич.

Нижче дніпровських порогів козаки створили військове братство, відоме під назвою Січ Запорозька.  Засіка, січ — назва укріплень, будованих в лісі. Звідси і пішли назви – козаки-Запорожці, Запорозька Січ.

Козаком міг стати будь-який чоловік християнського віросповідання. Жінки і діти на Січ не допускалися. Козаки-запорожці жили за своїми власними неписаними законами, були рівні в правах і всі могли брати участь у спільних зборах - "радах", на яких обирали собі лідерів – кошового отамана або гетьмана та старшину. Засновником традицій Запорозької Січі вважають князя Дмитра Вишневецького, відомого як Байда.

Козацьке військо відзначилося у війнах з Московським царством та Османською імперією. Гетьман Петро Сагайдачний 1617 року очолив поход на Москву, а у 1621 керував козацьким військом у переможній битві під Хотином. Створений під його керівництвом козацький флот вів успішні бойові дії на Чорному морі.

Козаки брали участь у 30-літній війні в Європі (1618-1648) і були відомі, як мужні та вправні воїни. Однак на батьківщині їхнє становище залишалося непевним. Держава постійно обмежувала кількість козацького війська та права козаків, які прагнули зрівнятися в правах зі шляхтою. Конфлікти, які тривали десятиліттями, переростали у козацькі повстання, які, в свою чергу 1648 року вилилися у велику війну.

Період української історії після Люблінської унії був часом національно-культурного відродження. Відновлено й набуло значного поширення книгодрукування. Під впливом Ренесансу в українських містах, княжих і шляхетських резиденціях постають численні архітектурні та інші мистецькі шедеври. З’являється портретний живопис, набуває довершеності кам’яне різьблення та граверне мистецтво. Утворення Унійної Церкви покликало до життя цілий жанр полемічної літератури, а за ним – нове осмислення історії України та її Церкви.

Зверніть увагу - на стенді перед вами розміщені печатка Війська Запорозького і Акт Люблинської унії.

На мапах зображено територію Річі Посполитої та показані походи козацьких і турецьких військ на Москву.

Біля стенду ви бачите фігуру Костянтина  Острозького - одного з найвизначніших меценатів свого часу, який перетворив Острог на осередок слов’янської культури і надав кошти для розбудови монастирів і замків.

Збоку розміщена Хоругва Великого князівства Литовського 1605 року.